Історія виникнення та заснування села Миля

Михля - село на території Лютарської сільської ради. Воно розташоване на лівому березі річки Горинь, в трьох кілометрах від районного центру, 7 км. від залізничної станції Ізяслав, 7 км. від найбільшого в Хмельницькій області Святого озера.

Село та його околиці розташовані на хвилястій рівнині Волинського плато.

Північно-західна частина села межує з державним лісовим масивом Державного підприємства ”Ізяславське лісове господарство”.

Грунти в південній частині села суглинисті, чорноземні, в північній - супіщані, підзолисті. Село поділяється безіменним струмком на дві частини. На струмку побудовано три невеликих ставки.

Знайдені знаряддя праці правильної форми свідчать про те, що на території нашого села кілька сот тисяч років тому жили первісні люди, які вже вміли робити ручні знаряддя праці, зокрема кременеві рубила, проколки, ножі, скребачки.

Проходили тисячі років, люди значно вдосконалювали обробку каменю. Близько 7 тис. років тому вони навчилися його шліфувати та свердлити. Вищезгадані знахідки знаходяться у вітринах шкільного музею.

Вперше село Михля під іменем Міходской, як маєток княгині Єлени Заславської, дружини князя Івана Юрійовича Заславського, згадується в акті від 31 грудня 1520 року в листі князя Костянтина Острозького до княгині Єлени Іванівни Заславської.

В цьому ж акті згадуються сусідні села Путринці та Цвітоха. ("Ведомости” за 1891 рік № 30.с.923.Із фондів Житомирського архіву).

Народна версія про походження назви нашого села зводиться до того, що колись в давнину, в кінці XV – поч. XVI ст. село було засновано євреєм Міхелем, від цого прізвища і пішла назва села.

"Село Михля и приписные к ней сёла Путринцы и Лютарка получили своё название от самого основателя своего и поныне остаются такими же”. (Церковно – историческое и статистическое описание Рождество – Богородицкой церкви с. Михля Заславского уезда, составленное 20 мая 1896 года. Житомир, фонд 189. Із опису № 82).

Однією із сторінок історії села є цегляна мурована споруда – пам’ятний знак 1771 року, дослідження якого на даний час триває.

Н.І. Теодорович у своїй праці "Крупное землепользование на Волыни” зазначає: «После кончины владельца имения Заславского князя Любомирского, последовавшего в 1719 году, оба имения – Заславское и Славутское – были соеденены в одно и ныне составляют владения князя Романа Владиславовича Сангушко. В имении в настоящее время насчитывается 60600 десятин».

Розвиток села у ХІХ-ХХст.

В 1910 році князь побудував паперову фабрику, яка постачала папір в Почаївську друкарню, йому належали винокурний та пивоварний заводи, млин.

Заводи, фабрику і млин князь здавав в оренду. На початку ХХ ст. арендатором паперової фабрики був Шапіро. Події 1905 – 1907 років відбились і на свідомість селян. У формах їх боротьби переважали порубка лісу і недозволене випасання худоби у панському лісі. Документ від 23 червня 1905 року свідчить, що землеволодарка м.Любара графиня Вадзицька скаржилась, що селяни самовільно почали рубати ліс.

Вона веліла видати 95 квитів на дрова "запасним нижчим чинам”. Але вони не дочекались, поки їх заготують. Пішли в урочище "Дубина” і самовільно почали рубати собі дрова, що викликало незадоволення і гнів панів. 15 травня 1905 року михлянам було наказано припинити самоправство, але це не вплинуло на них. Тому в Михлю для наведення порядку було направлено сотню козаків (Із доповідної жалоби Волинському Губернатору) Із рапорту Заславського уїздного ісправника від 25 червня 1905 року : ”Селяни... ввійшли у згоду з лісним управлінням князя Сангушка і пасуть свою худобу в лісі за добровіно визначену плату, при тому зобов”язалися оберігати від потрав і псування як сінокоси, так і лісонасадження володаря...”

Реформа кріпосного права 1861 року торкнулася і нашого краю. Про що свідчить документ. Із спогадів священника Сімеона Григоровича Сімгелевича, 1848 року народження, закінчив Волинську духовну семінарію : "Звільнення селян від кріпосної залежності залишилось і залишається назавжди у них пам’яттю з величезною подякою. Це видно із того, що прихожани вписують у свої книжки імена государів, яким вдячні за звільнення з кріпосної залежності, Олександра ІІ і Олександра ІІІ” (Житомирський фонд 1115. 159).

Під час реформи 1861 року не всі кріпаки князя Сангушка в селі Михля одержали земельні наділи. В селі було до 50 дворів городників – селян, які мали тільки городи і працювали в панському фільварку, на заводах пана і в його лісі. Перша церква на території села Михля збудована 1716 року. "В 1748 году в с.Михля была построена церковь неким Гроховицким – на том же месте построена новая, а по старой, где находился алтарь, построен памятник из дикого камня». На кошти прихожан і жителя села Стецюка Павла в ім”я Різдва Пресвятої Богородиці у 1881 році збудовано нову церкву. До церковного приходу с. Михля приписано три «кладбищенских» церкви: в с. Михля, в с. Путринці та в с. Лютарка. В 1867 році на засоби місцевого селянина Ієремія Бернацького було збудовано нову церкву в ім”я святого велокомученика Дмитрія. На його кошти було споруджено пам”ятник із хрестом по дорозі на Ізяслав. В 1885 році для священика на кошти прохожан і князя спорудили хату, дали йому 26 десятин землі. Дворів було 99, прихожан 847 чоловік. У 1896 р. церква мала 34 десятини землі. Священник одержував 300 крб. в рік, псалмщик –50, пономар – 36. В селі було 140 дворів, 2107 прихожан. З них 48 католики, 180 – євреї. (Із спогадів священника Сімеона Сімгалевича).

В 1935 році радянською владою Михлянська церква була закрита і переобладнана під клуб. Стіни побілили вапном, зробили велику сцену, де проводили концерти. Танців та дискотек тоді ще не було. Кіньми привозили пересувне кіно, воно було тоді "німе”, тобто без озвучення. Коли село окупували німці в 1941 році, селяни знову відремонтували церкву, де відновилося богослужіння. Діяла церква до 1943 року. В січні 1944 року село Михля було спалене, але церкву і "сторожку” не спалили.

Після звільнення села від окупантів, церква відновила свою роботу і служилося до 1963 року. В 1963 році церкву знову закрили і планували зруйнувати, але згодом передали під спортивний зал для Михлянської школи. В 1989 році церкву знову віддали селянам. Зробили ремонт, відновили. Служба проходить до теперішнього часу.

Михля в період війни 1941 - 1945 рр.

З початком Великої Вітчизняної війни 118 жителів села пішли на фронт та у партизанські загони.

За період війни на фронті загинуло 74 жителі, 125 взято в Німеччину, в селі вбито 29 чоловік, розстріляно 13, в Бернардинах розстріляно 8 чоловік. Під час окупації в селі спалено 312 хат.

Післявоєнна відбудова

Відгриміла війна. Прийшла жадана перемога. Але радість її була змішана із сльозами і горем. 74 наших односельчани не повернулись з війни. Багато матерів не діждались своїх синів, жінки – чоловіків, діти – батьків.

Але життя вимагало діяльності. Запущена земля, зруйноване господарство, не було насіння для сівби, зовсім мало залишилось сільськогосподарської техніки, на весь колгосп було до 10 коней.

На відбудову зруйнованого війною і окупацією господарства пішли всі жителі села. Вчорашні фронтовики із ще незагоєними ранами впрягали виснажених коней, корів. Чоловіки серед колгоспників становили приблизно 20-21%. Тому тяжка фізична праця у сільськогосподарському виробництві лягла в основному на плечі жінок. Кругом згарища, руїни. Рили ями, споруджували землянки. Морально підтримували один одного, спільно долали недостатки. Колгосп – основне джерело росту матеріальних і культурних благ жителів села. З року в рік зростала його матеріальна і технічна база. Уже на початок 50-х років у сільському господарстві значно зросла потужність тракторного парку і вантажних автомобілів. Завдяки допомозі держави, було відбудовано громадські приміщення, люди переселялись із землянок в новозбудовані хати. В 1948 році колгосп мав змогу збудувати майстерні по виробництву меблів. Було збудовано клуб з приміщенням для бібліотеки, приміщення медпункту та дитячих ясел, магазин, короварні, свинарники.

В 1948 році закінчено відбудову спаленої школи. У 1953 році майстерні було пердано Ізяславському деревообробному комбінату. За роки п’ятої п’ятирічки (1950-1955 рр.) відбулось укрупнення колгоспу. В 1955 р. колгосп ім. Орджонікідзе с.Михля було об’єднано з колгоспом ім. Мікояна с. Путринець. На цей час село було радіофіковане. В хатах селян, в установах, громадських приміщеннях проведено світло. До послуг населення працювали семирічна школа, бібліотека, медпункт, магазини , телефон, будинок культури. Головами колгоспу працювали Позняк, Яновський, а об’єднаними колгоспами керував Антонюк Гнат Пилимивич. Після об’єднання колгосп став сильнішим, перетворився в обширне господарство. В 1960 році колгоспна Михлянська бригада перейшла в склад колгоспу ім. Суворова с. Лютарка. Це було зумовлено рядом причин. Річка Горинь, яка розділяє села Михлю та Путринці, часто першкоджала в господарських справах, та й землі були поділені річкою. Бригадне село Михля розвивається, його прикрашають добротні новозбудовані житлові будинки, ще до недавна сама молода була Комсомольська вулиця, а на сьогодні виросла щеодна – вулиця Нова.

   Прикрашає село прекрасна архітектурна споруда, відремонтована, і упорядкована за кошти жителів Михлі, Путринець, Лютарки та Радошівки – церква.